Наш календар
Дочка України - Маруся Чурай
(до 400-річчя від дня народження напівлегендарної народної поетеси-піснярки)
Ця дівчина не просто так, Маруся.
Це - голос наш. Це - пісня. Це - душа.
Ліна Костенко
З глибини віків, з пам'яті героїчного минулого ще часів Хмельниччини, постає образ таємничої постаті української поетеси і співачки, дівчини з легенди Марусі Чурай, авторки відомих для нас пісень, які стали народними, а саме: "Засвіт встали козаченьки" (інша версія "Засвистали козаченьки"), "Зелений барвіночку", "В кінці греблі шумлять верби", "Грицю, Грицю, до роботи", "Віють вітри, віють буйні", "Ой не ходи, Грицю, та на вечорниці". Її мелодійні, неповторні пісні своєю ліричністю зворушували людські душі і серця, спонукали до боротьби за народну волю. Вродлива, ніжна дівчина, що жила високим коханням, стала легендою свого краю, пісенним символом України.
За переказами, які дійшли до нашого часу, Маруся Чурай народилася у Полтаві 1625 року. Саме цього року виповнюється 400 років від дня народження, однак точна дата невідома. Маруся походила з козацького роду, вона була дочкою запального та відважного козацького сотника Гордія Чурая, який воював проти польської шляхти і був одним із лідерів антипольського повстання Остряниці. У 1638 році, коли Марусі ледь виповнилося тринадцять років, її батька як бунтівника спалили на багатті у Варшаві. Гордія вважають народним героєм.
Маруся виростала з матір'ю у будинку, що на березі Ворскли, неподалік Хрестовоздвиженського монастиря, який зберігся і донині. Їх обох шанували в Полтаві через славного батька, а також завдяки Марусиному дару складати й співати чудові пісні. Історики й письменники називають Марусю Чурай дівчиною-легендою, яка фактично створила першу українську жіночу й романтичну поезію. За дослідженнями, їй належать понад 40 пісень, які стали народними. Серед них - "Шумить, гуде дібровонька", "Сидить голуб на березі", "Болить моя головонька", "На городі верба рясна", "Котилися вози з гори", "Летить галка через балку" та багато інших. Половина Марусиних скарбів збереглася в рукописному альбомі ще 1853 року із записом, що пісні ці створені "Марусею, дочкою бравого полтавського урядника Гордія Чурая".
Її постать пов'язують із пробудженням української поезії та пісні в козацькі часи.
Вважається, що пісні вона складала на основі подій з власного життя. А біографію Чураївни переказували за її ж творами та на основі усних розповідей.
Маруся була вродливою дівчиною - стрункою, чорнявою, кароокою, з косою до пояса. До неї залицялися багато парубків, але кохала вона полтавського хорунжого Грицька Бобренка. Між ними були романтичні відносини. Коли 1648 року Гриць вирушив на війну, дівчина пообіцяла чекати його. Чекала довгих чотири роки. А після повернення дізналася про його зраду. Начебто під впливом матері він одружився із донькою заможного осавула Галею Вишняківною. Маруся страждала, злягла, навіть хотіла втопитися, але від самогубства її врятував закоханий Іван Іскра, син гетьмана Якова Остряниці. Однак хлопець не міг запобігти відчаю дівчини. За переказами, незабаром Маруся побачила на вечорницях молоде подружжя і не витримала. Знайшла спосіб закликати Гриця на перемовини, зварила отруйне зілля - собі, щоб накласти руки, якщо він не прийде. Але, мабуть, під час суперечки, бажаючи втамувати нестримну нервову спрагу, Гриць зопалу випив отруйне зілля, яке було приготоване не йому. Або це була запланована смерть. Цю історію ми чуємо у відомій її пісні "Ой не ходи, Грицю, та на вечорниці".
Про невинність Марусі Чурай підтверджує відома українська письменниця Ліна Костенко в історичному романі у віршах "Маруся Чурай": "Не помста це була, не божевілля. Людина спроста ближнього не вб'є. Я не труїла. Те прокляте зілля. Він випив сам. Воно було моє." Їй місцевим судом було винесено смертний вирок. Запис про смерть Марусі було знайдено у повітових книгах, але всі вони згоріли після пожеж різних часів. У день страти прибув посланець від гетьмана Богдана Хмельницького з документом, в якому говорилось, що за заслуги її батька та чудові пісні дівчину мають виправдати. Документ досі зберігається у матеріалах козацького законодавства ХV-ХVІІ ст. у Центральній науковій бібліотеці АН України. Але навіть після цього душа Марусі не знала спокою. Горе її добило. Вона передчасно померла у віці 28 років. Справжня причина смерті так і залишилася загадкою. За одними джерелами вона померла в Полтаві, за іншими - в одному з монастирів, намагаючись віднайти душевну рівновагу.
Постать Марусі Чурай була легендарною ще за її життя, пісні Чураївни співали по всій Україні, а після смерті її образ часто використовували письменники в українській літературі. Вона стала своєрідним образом-символом, уособленням берегині української пісні й народної поезії. Про Марусю пам'ятають і складають пісні сучасні українці , хоча б згадати "Чураївну" на слова Станіслава Реп'яха, музику Миколи Збарацького у виконанні Раїси Кириченко, відомої української співачки, яка теж уже відійшла у засвіти.
Григорій Квітка-Основ'яненко цікавився розповідями про Марусю Чурай і зібрав про неї велику кількість матеріалів, які, на жаль, були втрачені разом з архівом письменника. Про неї Ольга Кобилянська написала повість "У неділю рано зілля копала"(1909); Марко Кропивницький написав п'єсу "Дай серцю волю, заведе в неволю"(1863); Михайло Старицький - драму "Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці"(1890), за якою 1978 року зняли художній фільм; Григорій Бораковський створив драму за словами старого козака з Полтавщини "Маруся Чурай - велика піснетворка"(1867), Кирило Тополя - п'єса "Чари"(1837); Олександр Шаховський - повість "Маруся - малоросійська Сафо"(1839) ; Степан Руданський - балада "Розмай"(1854); Володимир Александоров - оперета "Ой не ходи, Грицю…"; Володимир Самійленко - драма "Маруся Чураївна"(1896); Іван Микитенко - історична п'єса "Маруся Шурай" (переробка драми М.Старицького, 1934); Іван Хоменко - драматична поема "Марина Чурай"(1967); Любов Забашта - драматична поема "Дівчина з легенди"(1968); Борис Олійник - поема "До тієї Чураївни (Парубоцька балада)"(збірка поезій "Гора", 1975 р.); Валентин Чемерис - історична повість "Засвіт встали козаченьки…"(1990) та багато інших авторів. Ліна Костенко написала історичний роман у віршах "Маруся Чурай", який відзначено Шевченківською премією у 1987 році і який вважається одним з найбільших досягнень в українській літературі другої половини ХХ століття. Михайло Слабошпицький про цей твір написав так: "Маруся Чурай" Ліни Костенко - не просто наша обікрадена й поганьблена історія, не тільки енциклопедія життя українського народу середини ХVІІ століття. Це історія, яка осмислює саму себе, мисляча історія. Це - партитура вічних мотивів духовного буття народу…"
Образ Марусі Чурай в українській літературі і мистецтві є багатогранним символом, що уособлює українську душу, незламність духу, національний пісенний талант та ідеал духовності. "Ця дівчина не просто так, Маруся. Це - голос наш. Це - пісня. Це - душа" - промовисто звучать слова Івана Іскри на сторінках роману Ліни Костенко. Маруся Чурай не просто людина, а втілення української нації, її культури та прагнень, це символ співочої душі України.
Пам'ятник Марусі Чурай розташований в центрі Полтави, біля академічного обласного музично-драматичного театру імені М.В.Гоголя. Пам'ять про неї живе у її піснях, а творчість її збагатила народнопісенну ідентичність українського народу.
Людмила АТАМАНЧУК, викладач української мови та літератури