Євромайдани у Києві та інших містах України стали вододільним хребтом для суспільства. Мільйони українців, здебільшого молодь, рішуче обстоюють курс України у Європу і ось уже четвертий місяць утверджують цей курс у протистоянні із владними структурами у столиці та в різних регіонах країни. Напевно, в складні часи, які переживає наша країна, кожен крок підтримки має особливе значення. Навіть, якщо він символічний. Те, що відбувалося на Майдані, вразило тисячі людей. Не стояли осторонь майбутнього нашої держави і ми: викладачі та студенти Заліщицького аграрного коледжу ім. Є.Храпливого . Уже з перших днів Майдану у нашому навчальному закладі була створена координаційна рада, до складу якої ввійшли І. Ковальчук, О. Курієць, І. Книш, С. Руснак, П. Коропецький, Г. Кирилюк, С. Гречківсьий. Організація мітингів-підтримки київським майданівцям, флешмоби – це своєрідний вияв наших патріотичних переконань. А 28 лютого з волонтерською місією ми побували на Майдані.
Ось враження наших студентів:
«Я вперше побувала на Майдані. Вперше побачила власними очима те, що неодноразово переглядала в новинах: людей, які так щиро молились за вбитих героїв, за мир, за Україну. Я відчула й перейняла той козацький дух, що панує там. Мабуть, це обов’язок кожного - бути в тому місці, де потрібна твоя допомога.
Я бачила море квітів… і сліз… бачила барикади і чорні тротуари, дим і сотні незламаних людей, я бачила зброю, якою було вбито героїв наших і бачила те, чим вони захищались, я бачила згарища, та стояла там, де вмирали наші побратими… - це просто жах, неможливо описати словами, це треба тільки бачити.
Ви навіть не уявляєте, скільки різних відчуттів з’являється, коли стоїш на Майдані… Ідеш, а у тебе мурашки по шкірі… і серце прискорено б’ється, ледь стримуєш сльози… і хочеться допомогти, хоч чим-небудь… чи прибрати, чи пригостити гарячим чаєм… зробити щось корисне і знати, що не дарма.
ам усі дружні і готові допомогти. Вразило те, що зовсім незнайома людина, а цікавиться чи ти їла, чи не змерзла… Ідеш, а з тобою вітаються: «Слава Україні!»,- і ти з гордістю відповідаєш: «Героям Слава!» На Майдані у всіх спільна мета. Кожен чітко знає своє місце, ніхто не сидить без діла: одні прибирають територію, інші готують їжу, надають медичну допомогу, роздають якісь листівки, ще інші охороняють територію, підтримують вогонь у бочках, малюють плакати, карикатури, хтось роздає інтерв’ю… фотографується, кожен знайшов свою роль на майдані. Організованість вражає.
Вірю, кожному, хто стоїть на Майдані, страшно. Але незважаючи на це, герої стоять до останнього, вірно обороняють нашу Батьківщину. Знаю, кожен бажає щасливого майбутнього для своїх дітей, для України. Усі чекають завершення цієї революції та того жаданого дня, коли «все буде добре»».
Долик Марія, студентка 29 групи
«Таким чорним і печальним я побачила Київ вперше: чорні тротуари, чорні будинки, чорні стрічки довкола, чорні руки та обличчя людей. І Майдан - такий сірий і мовчазний. Тільки чути подекуди гул автомобілів та генераторів біля палаток оборонців. І посеред цього чорно-білого кіно - гори квітів і запалених лампадок. Всюди фото героїв, чия кров замалювала бруківку Хрещатика в червоний колір. Чесно, поки не побачила на власні очі той ранковий скорботний Майдан, не розуміла всієї суті трагедії, що сталась. А коли усвідомила, то сльози, гнів, відчай, прагнення справедливості змішались в клубок. Слів бракує, аби виразити той стан. Як сказав мені один хлопчина, із самооборони: «…Не знаю, як ще живий лишився. Нас били, розганяли, обстрілювали, а ми ніяк не вимрем.»
Їм пам’ятники треба ставити. За те що не дивились цілодобово стріми з новинами, чи еспресо в., за те що не писали коментарі в групах, як потрібно чинити з того чи іншого приводу, а за те, що на своїх плечах носили поранених на барикадах,за те, що щитами прикривали дівчат, які допомагали постраждалим. За те, що діяли, а не говорили. І за те, що не здались. Таки ми воістину нескорений народ. Тому Слава Україні!»
Ірина Ковальчук, студентка 42 групи
Заступник директора з виховної роботи Руснак С.Г.