Люби, вивчай і знай свій рідний край!
Буває, часом сліпну від краси.
Спинюсь, не тямлю, що воно за диво,—
оці степи, це небо, ці ліси,
усе так гарно, чисто, незрадливо,
усе як є — дорога, явори,
усе моє, все зветься — Україна.
Така краса, висока і нетлінна,
що хоч спинись і з Богом говори.
Саме ці рядки нашої славетної поетеси Ліни Костенко не полишали групу працівників коледжу, які цими вихідними знову рушили у мандри по рідному Поділлю. Цього разу нас поманила Борщівщина, багата на унікальні історико-археологічні цікавинки. І хоч жовтнева днина раптово змінювалася і ласкавим теплим сонечком, і пронизливим осіннім вітром, та очікування неймовірних вражень тільки сприяло бадьорому настрою.
Найважливішою складовою наших подорожей є відвідини духовних святинь. А невеличке село Монастирок поблизу Більче-Золотого вже здавна вабить паломників своїм унікальним давньослов'янським храмом «Язичеська святиня» ІX століття. Назва села пов'язана із заснуванням 1600 року чоловічого монастиря. Нині тут відбуваються знані у всій околиці відпустові богослужіння на свято Воздвиження Чесного Хреста. На подвір'ї монастиря знаходиться Хрестовоздвиженська церква – пам'ятка архітектури XVІІІ ст., де зберігаються найбільші церковні реліквії – Животворящий Хрест і Чудотворна ікона Пресвятої Богородиці, що дивом не згоріла разом зі старою дерев'яною церквою. Якщо щиро помолитися і прикласти до неї руку, то можна відчути випромінюване іконою тепло.
Як мандрівка вглиб історії – чотирнадцять дерев'яних хрестів Хресної дороги, по якій нас провів настоятель Хрестовоздвиженського храму ієромонах отець Феодосій. Встановлені на високому і стрімкому березі Серету, хрести прямують від церковного подвір'я і келій монастиря до скельного храму, де влаштовано останню стацію - гріб Господній.
Печерний храм – древня язичеська святиня з жертовним каменем перед входом. Саме на цьому жертовнику діаметром 4 метри і товщиною 65 см з вирубаним заглибленням у вигляді хреста з незапам'ятних часів вершили свої язичеські обряди давньоукраїнські жерці-волхви.
Тут з високої блакиті благословляло нас небо, внизу під скелями хлюпотіли води Серету, а навкруги – неозорі лани та вкриті лісами скелясті береги річки. Думалось, що саме на цих пагорбах Ліна Василівна і творила свою славетну поезію.
У печерному храмі (нині це каплиця для молінь) ми завмерли в благоговінні перед Нерукотворним образом Ісуса із заплющеними очима (він появився на стіні ще кілька століть тому під час всеночних служб монахів). Отець Феодосій повідав, що перед якимись трагічними подіями навкруг Ісусового лику проступають краплі роси. А неподалік від печерного храму увагу привертає «Хрест родинного щастя» - кам'яний хрест, біля якого молоді люди моляться, щоб знайти свою долю.
Унікальна святиня над Серетом, ця земля прадавніх слов'ян, подарувала нам незабутні враження і духовно налаштувала на ще одне абсолютно неперевершене внутрішнє переживання. Кілька метрів від звичайної польової дороги поміж осіннім зів'ялим бадилинням – і ми перенеслися у доісторичний прасвіт. Людина, яка мчить у своєму авто звичайною дорогою, навіть уявити не може, що там, під кількаметровим шаром грунту, – багатомільйонна історія людської цивілізації.
Кілька сходинок кам'яним серпантином посеред поля – і ми у печері-музеї трипільської культури «Вертеба».
Це єдиний у світі підземний музей, у якому знайдені сліди перебування представників трипільської культури, що існувала на наших землях понад п'ять тисяч років тому. Екскурсію підземними лабіринтами нам провів Михайло Сохацький, керівник археологічної експедиції та директор Борщівського краєзнавчого музею, відділом якого є печера-музей.
«Понад п'ять тисяч років тому тут були скелі, а в них – тріщина. І зайшовши у ту тріщину, давні люди, а це були трипільці, побачили ціле підземне місто і почали його використовувати. Але це не означає, що люди жили в печері. У них були добротні будинки, вони вирощували зернові, розводили худобу, бо, як відомо, трипільці були хліборобами», – розповів Михайло Сохацький. За словами пана Михайла, швидше за все у печері люди ховалися від небезпеки, від ворогів. Вони могли тут перебували тижнями, а може, й місяцями. Печера була добре вентильована через велику кількість входів-виходів, тому у ній не утворювався смог (до речі, під час Другої світової війни євреї переховувалися тут від німців тривалий час. Про це зняли фільм «Немає місця на Землі»).
Перші дослідження Вертеби почалися наприкінці XІX століття з ініціативи тодішнього власника цих земель Леона Сапіги. Знахідки із печери, а це залишки знарядь праці, посуду, зберігалися у його маєтку в Більче-Золотому, а потім були передані до Краківського музею, де їх можна побачити і зараз. Саме там нині знаходиться найбільша колекція артефактів як свідчення багатовікового проживання трипільців на теренах нинішньої Тернопільщини. Борщівському краєзнавчому музею дісталися дрібніші знахідки (частини керамічного посуду, зернотерки, амулети, жіночі фігурки, а минулоріч вперше знайшли велику антропоморфну фігурку чоловіка, що досить дивно, адже трипільці більше уваги приділяли жіночим постатям). Загалом печера Вертеба не має собі рівних за кількістю та науковою цінністю знахідок.
Мандрівка у світ зниклої цивілізації спонукала до роздумів про швидкоплинність життя і марноту нашої суєтності. Складно передати відчуття, коли торкаєшся кам'яного склепіння печери, відполірованого океанськими водами ще 5-6 мільйонів років тому! Мікроклімат Вертеби зберіг залишки цивілізації, витоки якої губляться десь у п'ятому тисячолітті до нашої ери. І мало хто знає, що вона давніша за шумерську цивілізацію, яка досі вважалася найстарішою на планеті. Взагалі, Трипілля як пласт маловивченої світової культури, що частково збереглася у Вертебі, беззаперечно, зіграло величезну роль у розвитку людства, а матеріальні свідчення, які дійшли до наших днів, говорять про те, що саме Трипілля, ймовірно, було колискою індоєвропейських народів. Тому пан Михайло, цей вчений-ентузіаст з невеликою групою однодумців-сподвижників, сподівається на нові наукові знахідки і відкриття, які приваблять туристів, мандрівників, вчених-науковців не лише з України, а й зі всього світу.
Як підтвердження унікальності та історичної цінності печери «Вертеба» - ще один неочікуваний сюрприз: на час нашої екскурсії тут відбувалися зйомки Київською кіностудією нового художнього фільму про Олексу Довбуша. А тому зустріч з опришками в автентичних строях у лабіринтах прадавньої печери посилила ефект мандрівки у часі і відчуття сопричасності свого мікрокосму з історією людської цивілізації.
Наша подорож рідним краєм тривала кілька годин, а подарувала нам таку гаму почуттів, залишила стільки вражень, яких не відчуєш часом і після кількамісячних мандрів чужими землями. В українців багата історія, неповторна природа, унікальна культура, а якщо наші землі – це ще й колиска світової цивілізації – то це вартує шани і поваги, гордості за свою неньку-Україну. Наше покликання - виховувати ці якості у молодого покоління, щоб зростало воно не перекотиполем без кореня-плоду, а міцним корінням вростало у рідний грунт, своїми ділами звеличувало край батьків-прадідів.
За дорученням учасників екскурсії – О. Матійчук
Фоторепортаж – С. Руснак, Н.Деркач