Наш календар
«На Аскольдовій могилі - український цвіт!»
Павло Тичина
Кінець січня ознаменований двома, на перший погляд, зовсім різними подіями: 23(за іншою версією 27) січня - день народження поета Павла Тичини, 29 січня – День пам'яті Героїв Крут. А поєднані ці дати буремними подіями початку 1918-го, коли Україну без оголошення війни атакувала більшовицька Росія. 29 січня – бій біля залізничної станції "Крути". За кілька днів уже в обложеному росіянами Києві – похорон загиблих юнаків. Тичина одразу відгукується віршем "Пам'яті тридцяти". Ще один вірш Тичини – "Як упав він з коня" – одразу перетворюється на пісню, неофіційний гімн армії Української Народної Республіки. Тому в цей пам'ятний для нас день є чудова нагода глибше пізнати особистість Тичини та його віршем-реквіємом « Пам'яті тридцяти» пом'янути усіх полеглих за Україну.
Доля обдарувала Павла Тичину багатьма талантами і багатьма бідами, що породило суперечливе ставлення до поета. Бій Тичини із життям був непростий, починаючи з дитинства.
Народився поет 27 січня 1891 року в с. Піски на Чернігівщині – сьомим у багатодітній сім'ї, мав п'ятеро сестер і четверо братів. Павло змалку був хворобливою дитиною. Хто міг би уявити, що цей хлопчик у майбутньому стане видатним поетом, академіком, знатиме 12 мов і перекладатиме з сорока – і це будуть далеко не всі його таланти.
Тичина мав досконалий музичний слух і грав на фортепіано, кларнеті, бандурі, гобої. До того ж добре малював: навчався у художній школі у Михайла Жука. Музиці та живопису своє життя Павло Тичина не присвятив. Однак любов і хист до цих видів мистецтва філігранно виявив у віршованому слові. До того ж віру в нього вселив видатний письменник Михайло Коцюбинський, літературні "суботи" якого відвідував Павло. Його поезія вражає майстерністю художнього слова, мелодикою. Не дивно, що деякі вірші Тичини стали піснями. А пейзажна лірика "малює" перед читачами неймовірні картини природи. Інтимна лірика напрочуд ніжна, трепетна, хвилююча, грає різнобарв'ям почуттів кохання – від захоплення до болю. Громадянська - доволі контрастна. За життя Тичина працював у редакціях газет і журналів, у статистичному бюро, помічником хормейстера у театрі Миколи Садовського, завідувачем літературної частини Першого державного драматичного театру УРСР. Із часом став доктором філологічних наук, академіком АН УРСР, головою інституту літератури АН України, міністром освіти України, головою Верховної Ради УРСР. Завдяки його діяльності фактично на кілька десятиліть було припинено русифікацію України. Однак тоталітарна сталінська система зробила з Тичини співця партії. З-під його пера народилися "партійно витримані" збірки поезій. Заразом вірші, сповнені любов'ю до своєї країни, він писав у шухляду. На думку Василя Стуса, "Тичина – така ж жертва сталінізації нашого суспільства, як Косинка, Куліш, Хвильовий, Зеров і Курбас. З однією різницею - їхня фізична смерть не означала смерти духовної – Тичина фізично живий, помер духовно, але був приневолений до існування... по той бік самого себе".
Тож повернемося до поезії «Пам'яті тридцяти», яка є відгуком Павла Тичини на трагічну подію доби визвольних змагань 1917-1920 рр. 29 (16) січня 1918 року біля станції Крути (на Чернігівщині, за 120 км від Києва) відбувся бій між київськими юнаками (із Першої юнацької військової школи ім. Богдана Хмельницького та Студентської сотні помічного куреня Січових Стрільців) та більшовиками на чолі з Михайлом Муравйовим, що наступали на Київ. Проти українців було кинуто петроградських і московських червоногвардійців зі складу 1-ї армії П. Єгорова. Ворог значно переважав українців за чисельністю, проте 600 юнаків (серед них, окрім студентів, було й навіть близько тридцяти школярів – підлітків 14-16 років) протрималися майже весь день. Близько 100 парубків загинуло в бою. Крім того, під час відступу на станцію Крути група з 35 юнаків натрапила на більшовиків та потрапила в полон.
За спогадами учасників бою, які вижили, двадцятьох вісьмох полонених вояки Єгорова, розлючені великими втратами під час бою, жорстоко катували, а потім розстріляли. Саме про цих хлопців поет написав:
Тридцять мучнів українців,
Славних, молодих.
Їх було поховано на Аскольдовій могилі в березні 1918 року, вже після визволення Києва від більшовиків (словами про це вірш починається, ними ж і завершується). Вірш сповнений розпачем від того, що світлі мрії про щасливу Україну було затьмарено вбивством її найкращих синів
На Аскольдовій могилі
Український цвіт!
Через це поета гнітять тривожні передчуття щодо майбутнього рідної землі:
По кривавій по дорозі
Нам іти у світ.
Вину за цей жахливий злочин поет покладає на росіян, яких називає зрадниками та братовбивцями, використовуючи при цьому біблійні образи:
На кого завзявся Каїн? Боже, покарай!
Водночас Тичина впевнений у тому, що подвиг юнаків під Крутами незабутній:
Вмерли в Новім Заповіті З славою святих.
Він має бути взірцем мужності та незламності для нових поколінь українців, адже загиблі понад усе «любили свій коханий край». І недаремно похоронили хлопців, які загинули під Крутами, на Аскольдовій могилі - сакральному місці пам'яті. Тут ховають тих, чия смерть є символом і водночас величезною втратою для України. Після того, як у радянські часи столиця переїхала з Харкова до Києва, нова влада вирішила некрополь на Аскольдовій могилі зруйнувати і перетворити його на парк. Надгробки й плити використовували потім для мощення вулиць, будівництва пам'ятників радянської доби. З могил крутянців родичам вдалося врятувати останки лише двох осіб — друзів Володимира Шульгина й Володимира Наумовича. Коли їх ховали після битви під Крутами, а тоді були сильні морози, тіла не могли розділити. Вони були вбиті однією кулею і загинули в обіймах один одного. Так разом їх і перепоховали на Лук'янівському кладовищі.
За часів незалежності на Аскольдовій могилі з'явилося ще п'ять могил: захисників Дебальцевого -добровольця з США Марка Паславського, Андрія Юрги та Василя Кіндратського, учасника Революції Гідності Олександра Клітинського і Героя України з Івано-Франківщини Дмитра Коцюбайла — "Да Вінчі". До створеного на Аскольдовій могилі Пантеону національних героїв внесені імена і наших земляків з Тернопільщини: Віталія Володимировича Скакуна, українського військовика із Бережан, сапера інженерно-саперного відділення 137-го окремого батальйону морської піхоти, Героя України(посмертно) та племінника викладачки коледжу Руснак С.Г. Назарія Тарасовича Матлака , із м.Борщів, українського громадського діяча, волонтера, військовослужбовця, солдата Збройних сил України, члена ОУН (б), Молодіжного націоналістичного конгресу , кавалера ордена «За мужність» III ступеня, чин похорону якого відбувся в Храмі святого Миколая Чудотворця на Аскольдовій могилі.
Ті юнаки, що прийняли мученицьку смерть під Крутами, були ровесниками багатьох нинішніх студентів, воїнів і добровольців. Вони тоді не виграли бій, але подвиг крутянців став прикладом мужності й відданості для захисників України в сучасній російсько-українській війні. Сьогодні на захист України стали тисячі українців, які ще вчора були мирними людьми: вчителі, студенти, менеджери, бізнесмени, історики, співаки…
Вшанування пам'яті Героїв Крут в Заліщиках (29 січня 2024 року)
Щира вдячність усім, хто нині виборює нашу перемогу, право жити у вільній країні на своїй землі!
Віра ГОЙМАН, викладач філологічних дисциплін