З часу винайдення писемності фактично почався період документальної історії людства, тому стало можливим не тільки передавати мовну інформацію на відстані, але й закріпити її в часі. Перше слов’янське письмо з’явилося у ІХ столітті нашого літочислення. А алфавіт створили великі просвітителі слов’ян – брати Кирило і Мефодій у 862 році. Корені українського слова проросли з найдавніших діалектів праслов’янських племен, рясними пагонами розвинулися в часи Давньоруської держави. Древнє слово квітами-перлами розцвітало у найдавніших пам’ятках культури Київської Русі. Завдячимо творцям писемності і мови. Бо ким би були ми, коли б не мали такого багатства?! Не випадковим був Указ Президента України від 6 листопада 1997 року «Про День української писемності та мови», за яким українській мові надано статус державної ( на жаль, набагато запізнілий документ, але вже тим значимий, що «підкреслив» – вона , українська, вистраждана, упродовж багатьох років, має бути єдиною, має жити, розквітати, примножувати українську славу в світі.
За твердженням вчених, а відтак – і людей-українців, які люблять свою мову, наша мова має бути священною, сприяти нагромадженню здобутків культури, духовної скарбниці народу.
Але ми є і свідками каліцтва нашої мови, засмічення її, ігнорування, перекривляння на власний лад, із суржиками. І часто-густо така мова звучить з високих трибун, з уст політиків, міністрів, чиновників усяких гатунків. Ми ж, звичайні люди, - робім усе, щоб біблійне «Спочатку було Слово» пам’яталося всіма і завжди, щоб наша мова була материнською, тобто – рідною, щоб кожен із нас пам’ятав, що вона безсмертна, щоб ми завжди казали, що наша мова ще й солов’їна, барвінкова, калинова, співуча, чарівна… Рідна мова має бути єдиною, як і мати, а вивчати й знати інші мови – це ще й свідчення високої культури людини.
Ми – українці. Живемо у вільній незалежній державі – Україні. Розмовляємо рідною державною мовою. А мова в нас красива і багата, мелодійна й щира, як і душа нашого народу. Це безцінний скарб, який треба берегти і примножувати.
Життя мови залежить від народу, який несе її в своїй душі й культурі, у своїх звичаях, традиціях, піснях.
Для нас рідна мова – це не тільки дорога спадщина, яка об’єднує в собі народну мудрість, вироблену десятками і сотнями поколінь. Це наша гордість, бо все, що створено нею, увійшло в скарбницю загальнолюдської культури.
Весь світ віддає шану великим володарям українського слова – Т.Шевченкові та І.Франкові, Лесі Українці та М.Коцюбинському, І.Нечуєві-Левицькому, Г.Сковороді та І.Котляревському й багатьом іншим майстрам слова, що довели милозвучність та багатство мови, передали прийдешнім поколінням цей дорогоцінний скарб, гідну покоління спадщину, котру треба примножувати та оберігати.
Українська держава – це український народ, це громадяни, яким треба активно брати участь у державотворенні, працювати для утвердження державності й порядку, духовності й національної самоповаги на своїй землі, у своїй господі.
Мова — це джерело, наповнене енергією. І саме тепер настає час, коли українська мова за умов духовної незалежності має стати тим водограєм, з якого і постане українська нація.
Отже, українська мова доби незалежності — це мова, що є складовою духовного здоров'я української нації.
Боротьба за рідну мову триває. Рідна мова має бути батьківщиною і оселею буття людини, де вона мешкає не тимчасово чи «для офіціозу», а постійно, витворюючи мовні мікросвіти скрізь і з усіма: у магазинах, кафе, ресторанах, перукарнях тощо. Нинішнє становище української мови сприяє тому, що українець почувається емігрантом на власній землі, — у чужомовному оточенні, розрекламованими іноземними закладами, товарами.
Мова — це духовна святиня нації, і відрив від свого коріння є неприпустимим. І саме таким має бути розуміння української мови в ХХІ столітті, в час, коли Україна стала духовно вільною.
Сьогодні від кожного з нас залежить, чи будемо ми українцями в своїй державі, в Україні. Не відступаймо від демократичного вибору українського народу! Збережімо свою душу, свою неповторність, своєрідне слово!