«… Забуття не суджено мені»

ВП НУБіП України «Заліщицький аграрний коледж ім. Є. Храпливого»

А в серці тільки ти,

Єдиний мій, коханий рідний краю!

(Леся Українка)

Твір-роздум

Підготувала: Аліна Сав'юк студентка 24-Ф групи ВП НУБіП України «Заліщицький аграрний коледж ім. Є. Храпливого»

м. Заліщики, вул. С.Крушельницької 52-А, Тернопільська обл.

Керівник: Н.Д. Проданик, спеціаліст вищої категорії, викладач-методист

Заліщики, 2016

Чи ж довго ще, о Господи, чи довго

Ми будемо блукати і шукати

рідного краю на своїй землі?

Леся Українка

Милий серцю волинський край! Край предковічних дубів, незайманих борів, таємничих озер із смарагдовими облудними берегами.

Край, який дав світу творця ніжної чарівної Мавки, гордої, незалежної Касандри, нескореного Неофіта і одержимої Міріам, розповів людям дивну «Осінню казку» і проспівав «Лісову пісню», кинув нам гіркі «Сльози- перли». Край володарки ночей яка серед темряви засвітила провідну зірку свободи, кинула виклик відчаю і горю. «Убий – не здамся » - девіз життя Лесі Українки.

Вона – одна з найяскравіших зірок на небокрузі вічності, під яким суджено страждати і любити, захищати свої національні інтереси й розвиватися – іншими словами, утверджувати своє місце під сонцем нашого народу. Її ім’я заслужено стоїть в одному ряду з такими знаковими постатями української нації, як Богдан Хмельницький та Іван Мазепа, Тарас Шевченко та Іван Франко, Симон Петлюра і Михайло Грушевський… Тобто поряд з тими, хто своє життя поклав на вівтар інтересів українського народу, ведучи його до свободи й незалежності.

Лариса Петрівна Косач – окраса і гордість української нації, одна з фундаторів новітньої української літератури. Вона стала народною в найширшому розумінні цього слова.

Історія її життя могла б стати основою для величної драми. Водночас могла б прислужитись і найсвітлішій поезії «во славу міці духу людського». Ніхто не будив у людини почуття власної гідності з такою гостротою й ніхто не кликав до бою в оборону своєї свободи так, як вона: «Я честь віддам титану Прометею, Що не творив своїх людей рабами». Опір, який поетеса чинила всьому, що робить людину рабом, був співмірний з її талантом. Якщо кожна епоха породжує своїх співців, то Леся Українка навпаки – витворила свою епоху в українській літературі. Вона зуміла максимально згармонізувати свій талант, реалізуватися на висоті світового духу.

Життя і творчість Лесі Українки – то щоденна боротьба зі своєю невиліковною хворобою - туберкульозом кісток, що згодом перекинувся на легені й нирки, зі зневірою, угодовством, а то й запроданством, якими так страшно покалічене живе тіло нашого народу століттями рабства і бездержавності. Своїм словом вона вигартовувала українців, розділених кордонами імперій, консолідувала їх у політичну націю, робила їх справжніми європейцями у прагненнях і цінностях.

У 1907 році страшна хвороба змушує Лесю Українку назавжди покинути рідне її серцю Колодяжне:

Прощай, Волинь! Прощай, рідний куточок!

Мене від тебе доленька жене,

Немов од дерева одірваний листочок…

Тяжка недуга гонила її у різні кінці світу, та Леся Українка поверталася до рідної батьківщини. Тому що любила рідний край! Справжньою святинею для неї була рідна Україна. Служінню рідній землі вона присвятила своє полум'яне слово, щире серце і все своє життя. Але життєві обставини, необхідність постійно лікуватися по закордонних курортах, робили фактичні зв'язки поетеси з Україною дуже недовгими. Чим більше її тягнуло завжди до рідної землі, тим з більшою радістю ступала вона при кожному поверненні на її грунт.

Країно рідная! Ох, ти далека мріє!

До тебе все летять мої думки –

їм страшно й радісно, якась надія мріє…

Так з вирію в свій край летять пташки…

Безперечно, кращі твори Лесі Українки утворено поза Україною. Треба нагадати собі такі на наш час неймовірні умови громадського життя кінця ХІХ – поч. ХХ століття на Україні, щоб зрозуміти, як вони мусіли гнітити людину, що знала й більш вільне повітря. І в цьому, очевидно, для Лесі була важка дилема. З одного боку її тягло у рідні місця, де було все, що вона гаряче любила, з другого ж – так багато в рідному оточенні було огидливого і так важко було там думати й писати:

Тоді мені ота далекая чужина

Здавалась краєм вічної весни.

Так перелітная приборкана пташина

Про вирій смутно марить восени.

І все ж таки завжди перемагала любов до рідного краю, туга за ним. Це була непереможна вимога почуття. Але й були ситуації, коли ця любов до рідного оточення відступала на друге місце перед іншими невідступними міркуваннями Лесиного світогляду.

Для нас у ріднім краї навіть дим

Солодкий та коханий… Без упину

Я думала собі оці слова,

Простуючи в країну італьянську…

Неволя рідного краю гостро боліла Лесі Українці. Тому проблема національного визволення, пошуку шляхів виходу із казематів полону – одна з провідних у художній спадщині письменниці.

Доля визначила Лесі Українці місію провідника українського народу. Адже вона належить до тих творчих велетів, які уособлюють незламний дух власного народу. У більшості її поезій звучать громадянські мотиви, сповнені безмежним почуттям любові ліричного героя до найдорожчого в світі – України:

До тебе, Україно, наша бездольная мати,

Струна моя перша озветься…

Про те, як сильно поетеса любила свій народ, свій рідний край, свою Україну, свідчить одна з найяскравіших поезій збірки «На крилах пісень» - «Contra spem spero» («Без надії сподіваюсь»). Це своєрідний гімн боротьби за життя, за світло, заради щастя України і рідного народу.

Їй ніколи не було байдуже те, що відбувається в Україні. Ніжна, але сильна духом, пройнята прометеївським вогнем любові до людей, Леся Українка — неперевершений поет боротьби, поет-патріот. Саме тому її називають дочкою Прометея, бо саме вона перейняла від Тараса Шевченка й понесла далі естафету правди, добра, людяності. Бо хоч поетеса була «слабосила, хвора дівчина» фізично, але духом своїм була велетнем.

Вона впровадила в українську літературу нову тематику, нові мистецькі форми та вивела їх на світову площину. Її твори може читати і розуміти кожна людина – і не тільки українці, бо в них порушуються загальнолюдські проблеми. Одна із них та, що через усю Лесину кров пульсує гаряча любов до Неньки-України, до рідного народу та нестримне бажання боротьби і самопожертви. Але поетеса не здавалася, боролася за своє життя, плекаючи надію у серці про кращу долю українців.

Порівнюючи минуле і сьогодення, я розумію, що усе повторюється. Тому, що непрості часи переживає наша держава сьогодні. Багато моральних цінностей потоптані немилосердним чоботом війни на Сході й несправедливою владою. Серце щемить за долю Вітчизни. Нині доля Батьківщини в руках наших героїв.

Вони так любили цей світ,

Любили свою Україну, -

Такі за державу помруть!

Із нею ішли до загину –

Їх Небесною Сотнею зовуть!

І ми повинні вірити, що прийде час і наша Ненька-Україна встане із закляклих колін, вижене ворога-супостата із своєї території, і наш народ продовжить будувати нову державу, сподіваючись на щасливе майбутнє. Щоб ніколи не повторилися трагедії минулого, щоб наші руки були міцними, надійними, голови – світлими, а серця – благородними.

Читаючи поезію Лесі Українки, я розумію, що вона глибоко вірила у світле майбутнє України. Своїми віршами вона хотіла об’єднати націю та спонукала до боротьби заради власної волі. Вірші дочки Прометея пройняті глибокою любов’ю до рідної землі, її творчий скарб залишається й досі до кінця незбагненним. Вона й сьогодні з нами із своєю безсмертною творчістю, величчю свого таланту. Обравши своєю зброєю слово, поетеса до останніх днів залишалася незламною і нескореною у виборюванні кращої долі для людей і Батьківщини. Вона любила Україну, жила Україною, боролася за Україну. Ця вірність рідній землі виявилася навіть у виборі літературного імені – Українка. На залізний вівтар свого убогого краю вона поклала все, що мала, - талант і серце, і свої недовгі дні.

Вона довела світові, що ми, українці, маємо глибоку історію і гідні поваги не лише тому, що живемо у самому центрі Європи. Ми європейці не лише географічно; ми той народ, який подарував цивілізації неоціненні духовні скарби: віру, надію, любов і крицеву мужність. Ми побачили, яка безмежна любов до своєї дорогої України яскравим полум’ям горіла в серці Лесі Українки.

Скільки благородної мужності і рішучості, було в цій фізично кволій жінці! І сьогодні ми в шанобі схиляємо низько голову перед безсмертним її образом.

Мене захоплює сила духу цієї ніжної, тендітної жінки, з уст якої ніколи не лилися слова розпачу.

Contra spem spero… - казала вона.

Я надіюсь навіть без надії… і це залишається невмирущим спогадом про неї.

Надіймось і ми, на краще, квітуче, щасливе і багате майбутнє нашої батьківщини, нашої України, яку так любила Леся Українка, і яку любимо ми – українці.

Світ потребує таких жінок, як Леся Українка, - не зманіжених, розбещених панянок, а героїчних поборниць духу. Вони, наші українські героїні, були необхідні в часи глухої ночі самодержавної реакції, потрібні вони й сьогодні. Адже полум’яний вогонь безсмертної дочки Прометея, «що не творив своїх людей рабами, що просвітив не словом, а вогнем, боровся не в покорі, а завзято…», запалює і нині серця патріотів, які борються за своє визволення, а її слово лунає над світом як голос людської совісті, як знамення часу.