«Працювати для народу треба !... Мушу!»
Вшановуючи 150-ти літній ювілей нашого славетного земляка Осипа Маковея.
З плином часу даленіють, розмиваються обриси людей і згадуємо ми їх усе рідше і рідше. А вони ще недавно відігравали неабияку роль у духовному становленні нації. «Чи оживеш ти ще, нещасний краю?» - запитував в одній зі своїх поезій талановитий галичанин Осип Маковей. І не тільки вірив, що рідний край оживе, а й трудився для цього все своє життя.
В українському літературному і культурно-громадському житті на межі XIX і XX ст. постать Осипа Маковея є досить помітною, оригінальною своїми творчими виявами. «Працювати, жити для народу треба, мушу!» — записав він у щоденнику ще в юнацькі роки. Цьому високому завданню Осип Маковей був вірний протягом усього свого життя: і як письменник, і як культурно-громадський діяч, і як педагог.
Народився Осип Степанович Маковей 23 серпня 1867 р. в містечку Яворові (тепер районний центр Львівської області). Після початкової освіти продовжив освіту в єдиній тоді на всю Галичину українській гімназії у Львові (1879—1887), Європейського рівня знань і освіченості досяг на філософському факультеті Львівського, а згодом у Віденському університетах. Широкий науковий кругозір, ґрунтовне володіння класичними та європейськими мовами, зацікавленість суспільними науками вивели Осипа Маковея до лав найосвіченіших інтелектуалів свого часу, справжніх речників української нації.
Особливо плідною була журналістська діяльність Осипа Маковея. Ще будучи студентом,під керівництвом, підтримці і, звичайно, що не без протекції найбільшого на той час в Галичині авторитета, близького друга, вчителя і порадника Івана Франка, Маковей взявся за таку складну працю, як журналістика. Заробляв собі на прожиток помічником редактора народовської газети «Діло»,співредактором «Народного часопису», а потім обіймав посаду помічника редактора в часописі «Зоря». А ще виконував обов'язки секретаря в Науковому товаристві імені Шевченка.
Та справжню школу життя пройшов, ставши редактором першої української газети краю – чернівецької «Буковини». Саме в «Буковині» Осип Маковей дав зелене світло багатьом творам Ольги Кобилянської, присвятивши їй одну з перших своїх статей. Також він із гордістю згадував редакторську роботу в місячнику «Літературно-науковий вісник» пліч-о-пліч з Іваном Франком та Михайлом Грушевським.
Учасники З'їзду русько-українських письменників, науковців і митців у Львові 1898 р. з нагоди 100-річчя «Енеїди» І.Котляревського: Сидять у першому ряду: Михайло Павлик, Євгенія Ярошинська, Наталія Кобринська, Ольга Кобилянська, Сильвестр Лепкий, Андрій Чайковський, Кость Паньківський. Стоять у другому ряду: Іван Копач, Володимир Гнатюк, Осип Маковей, Михайло Грушевський, Іван Франко, Олександр Колесса, Богдан Лепкий. Стоять у третьому ряду: Іван Петрушевич, Філарет Колесса, Йосип Кишакевич, Іван Труш, Денис Лукіянович, Микола Івасюк.
Осипу Маковею вдалося органічно поєднати журналістику з художньою творчістю. Написав чимало поетичних творів. На повну силу його талант проявився у прозі. Він автор історичної повісті «Ярошенко», де зобразив героїчні подвиги козацтва у битві поблизу Хотина 1621 року, низки оповідань міщанського побуту.
Випробування часом пройшла літературно-критична спадщина Маковея: нариси про Івана Франка, Лесю Українку, Павла Грабовського, фундаментальний життєпис Юрія Федьковича. За дослідження творчості П.Куліша дістав ступінь доктора філософії.
Зазнавши утисків зі сторони польських націоналістів у Львові, в 1913 році Маковей переїхав у Заліщики, де став директором учительської семінарії. Приїхав не просто вчитель української словесності, а й визначна особистість; уже на той час він був відомий як письменник, критик, публіцист та й взагалі, громадсько-культурний діяч.
З приходом Осипа Степановича семінарію перевели в інше приміщення, а також організували інтернат для дітей незаможних батьків.
Класи семінарії розміщувалися в будівлі теперішнього готелю «Старі Заліщики». Тут же проживав і Маковей зі своєю сім'єю.
У Заліщиках Осип Степанович швидко завоював авторитет місцевої громади, а ще прислужився тим, що організував товариство взаємодопомоги «Сила», яке допомагало громадянам у скрутні часи.
У 1914 році вибухнула Перша світова війна, і Осипа Маковея було мобілізовано на фронт, де він працював військовим перекладачем, пізніше – в радіо групі. Після свого звільнення з військової служби Осип Степанович повернувся до Заліщиків у липні 1918 року. Він взявся за відновлення знищених війною семінарійних приміщень, щоб восени відкрити школу для майбутніх учителів.
Cвітлини весни 1919 року. В Заліщиках, на ганку панського палацу, штаб Запорозької Січі з письменником Осипом Маковеєм. (в центрі)
З ініціативи Осипа Маковея в березні 1919 року вчительська семінарія влаштувала в Заліщиках для широкої громадськості перший у вільній українській державі Шевченківський концерт. З початком червня уряд ЗУНР опинився в Заліщиках, а вся влада його обмежувалася поміж ріками Дністром і Збручем, звідси і розпочалася славна Чортківська офензива, яка відігнала польську навалу під Львів, але вистояти не було сил, і Заліщики знову захопили поляки, польські шовіністи не змогли терпіти те, що Маковей лишається директором, і до вищих шкільних і поліційних установ посипалися різні доноси, внаслідок чого на початку 1921 року директора семінарії Осипа Степановича, а також багато інших викладачів було заарештовано, звинувачено у державній зраді і спроваджено до Чортківської тюрми.
Ці арешти викликали бурю протестів громадськості, і польська влада змушена була звільнити з тюрми Осипа Маковея і поновити його на посаді. Із поверненням Маковея справи в семінарії покращилися, але тюрма залишила певний слід, і його здоров'я почало погіршуватись. За час свого перебування в Заліщиках в останні роки життя Осип Маковей видав дві збірки творів - «Кроваве поле» 1921р. і «Прижмуреним оком» 1923р.
Весною 1925 року в Заліщицькій семінарії відбувся останній, за директорства Маковея, випуск, а 21 серпня цього ж року його серце зупинилось. Це був болючий удар і для семінарії, і для української спільноти взагалі. В його особі українська молодь втратила великого педагога, а українська література - великого письменника, а ще українська церква - глибоко віруючого мирянина.
Хоча невблаганна смерть забрала цю людину під час канікул-звістка про смерть Маковея скоро дійшла до учнів. Похорон почався з подвір'я семінарії, де знаходилось житлове приміщення директора, о першій годині пополудні і тривав аж до заходу сонця. Труна видатного письменника була прикрашена кетягами червоної калини, а в ногах покійного сумувала бандура. Труну везли три пари волів з позолоченими рогами, а за нею йшли делегації з кожного села Заліщицького повіту зі своїми оркестрами і вінками.
Світлі спогади про педагога, письменника зберегли його вихованці. Уродженець краю, семінарист, який обіймав посаду віце-президента Світового конгресу українців, письменник Василь Верига зумів на основі архівних матеріалів, що збереглися в далекій Канаді, де він довго проживав, із спогадів семінаристів, гімназистів, із літературних джерел тепло згадати Осипа Степановича у своїй книзі «Там, де Дністер круто в'ється».
У довоєнний період зі стін Заліщицької семінарії вийшов славний композитор, диригент і музикознавець Михайло Гайворонський, а в повоєнний - Ярослав Смеречанський, диригент семінарійного хору, пізніше директор музичної школи, переможець і лауреат різноманітних фестивалів та конкурсів. Багато вихованців семінарії стали видатними людьми не тільки в Україні, але й за її межами: це професор, докторант з інженерії Богдан Гнатюк, художник з Канади Ниньовський Василь, професор медицини, який практикував в Америці, Мирон Гнатюк, Іван Малюк, який в 30 –роках минулого століття працював у Варшаві інспектором народних шкіл, та багато інших.
Іменем Осипа Маковея названо вулицю і провулок, а також школу, в якій створено кімнату-музей нашого видатного земляка. На приміщенні колишньої семінарії встановлено барельєф, а навпроти в сквері споруджено пам'ятник письменнику. У місцевому краєзнавчому музеї діє постійна експозиція, що висвітлює життя і творчість О.Маковея. Він тут жив, творив і здобував шану українського народу.
Вітала тебе українська громада
У нашому місті з теплом у душі.
Бо слово твоє, наче грім канонади,
Бо волі краян розбудило усіх.
Ти світочем нації був в нашім краї
І знань смолоскипом палав серед нас.
Земля заліщанська тебе пам'ятає
І пам'ять цю стерти невладний був час.
У кузні освіти кував патріотів,
Які з семінарії йшли на фронти.
Стрільці не боялись ворожих редутів.
Бо гніт той несила було вже знести.
Тебе не зламали пекельні тортури,
Ти мужньо тримався на допитах їх.
Хоч недругів було, а ще агентури,
Та ім'я і честь твою нарід зберіг.
Ти був українцем і ним залишився,
І муза твоя надихала на бій.
У бронзі до нас ти тепер повернувся,
Знов праведний голос ми чуємо твій.
Василь Дрозд, поет-заліщанин,
член Національної cпілки журналістів України.
Працівники бібліотеки